Маківська сільська об'єднана територіальна громада утворилася однією з перших в області — у 2015 році. І її головою обрали Анатолія Кушніра. Анатолій Аркадійович має досвід такої роботи, адже з 2006 року був Маківським сільським головою, є членом правління Асоціації міст і сіл України, голова Палати сільських і селищних рад. Ми поспілкувалися з Анатолієм Кушніром про переваги нової форми місцевого самоврядування, децентралізацію та сільські проблеми.
– До створення об’єднаної територіальної громади наша сільська рада була однією з найбільших в Україні, – розповідає Анатолій Аркадійович. – Вона об’єднувала чотири села і налічувала шість тисяч мешканців. І ми відчували подрібненість. На мою думку, якраз децентралізація поставила крапку у добі радянської влади. Що таке місцеве самоврядування з точки зору Європейської хартії місцевого самоврядування? Це право і спроможність територіальної громади безпосередньо чи через обрані органи вирішувати питання місцевого значення. Тобто – право і спроможність (фінансові ресурси), що нам зараз і передають. Коли люди відчують, що вони господарі у своєму місті чи селі, все буде по-іншому.
– Свого часу у Макові працювали цукровий завод, санаторій. Яка доля цих закладів?
– Завод вже давно не працює. А санаторій був доволі прибутковим. Він одночасно міг прийняти 420 відпочиваючих, а роботу там мали 200 чоловік. На території санаторію – джерела двох видів мінеральної води – типу «Нафтуся» та типу «Миргородська», чудова природа.
Однак з 2011 року в санаторії почалися проблеми. Торік він працював лише пару місяців. Й працівникам досі не повністю виплатили зарплатню за минулий рік. Сьогодні проблема у тому, що остаточно не визначений власник санаторію.
В Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України з 2005 року власником санаторію вважається Асоціація сільгоспвиробників Хмельницької області. Хоча це не зовсім відповідає статуту санаторію. Фактично санаторій будувався як профілакторій місцевого колгоспу. Але у 1976 році його викупив Фонд соціального страхування колгоспників Хмельницької області. Відтоді він мав назву “Обласний міжгосподарський санаторій”. Потім, у грудні 1991 року засновниками санаторію стали 12 підприємств. Але вони мало приділяли уваги санаторію, і, фактично, ним керувала адміністрація закладу. Основним покупцем путівок був Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. У 2010 році, приміром, Фонд купив путівок на мільярд 300 мільйонів гривень. Але тепер Фонд путівки не купує, тому з 2011 року санаторію вдавалося все менше продавати путівок. Звісно, шкода, що така краса нищиться. І хоч санаторій не підпорядковується сільській громаді, але нам би дуже хотілося, аби тут з'явився господар. Вважаю, що справедливо було б його акціонувати, і щоб одним із засновників став трудовий колектив. І це було би справедливо. Але справу до кінця не довели. Ми зверталися до обласної державної адміністрації. Там створили робочу групу. Але теж результатів немає.
– Часто кажуть, що немає школи – немає й села. Питання освіти тепер у компетенції територіальних громад. Як вдається вирішувати їх?
– На території наших сіл працюють п’ять шкіл, є майже сімсот учнів. І я розумію курс Міносвіти на автономізацію шкіл, адже ми значно краще знаємо, як керувати освітою, що потрібно нашим школам, освітянам, учням. Тепер замовник і надавач освітніх послуг об’єднані, й у цьому позитив. Ми не створювали окремого органу управління освітою, ці питання вирішує виконавчий комітет і депутатський корпус. Зараз немає вертикалі в освіті, ми самі можемо призначати чи звільняти директора, самі ставимо завдання перед освітянами. І тут вже не відбудешся гарно оформленим альбомом, як було раніше, коли про свою роботу освітяни звітували в район. Я хотів би провести диференціацію в оплаті роботи вчителя. Бо є хороші вчителі, які і знання дають, і діти їх люблять. А є такі, які вважають своїм обов’язком відчитати години – і все. А у зарплатній відомості це видно? Я хочу, щоб вчитель отримував гідну зарплату. І, прийшовши додому, не йшов до корови чи у поле, а займався самоосвітою, розвивався. Сьогодні для того, щоб дати вчителю надбавку, нам не потрібні якісь накази від міністерства чи з району, ми можемо самі це зробити.
– А де ж гроші на це брати?
– У цьому справді є проблеми. Ми маємо власні надходження, а також трансферти (те, що ми отримуємо з державного бюджету: на освіту, медицину, базова і додаткова субвенції). Цільові кошти використавуємо лише за призначенням. А ось базова субвенція – у нашому розпорядженні. Але цього року внесли зміни до Бюджетного кодексу України. Якщо раніше освітня субвенція покривала усі видатки, пов’язані з освітою, то цього року освітня субвенція покриває тільки заробітну плату педагогічних працівників. А у школах, приблизно, 25 відсотків – не педагогічні працівники. А ще – комунальні послуги, ремонти. І все це доводиться сплачувати з місцевих бюджетів. Те саме з комунальними платежами закладів охорони здоров’я. Таким чином у нашій громаді додаткові видатки складають 5 мільйонів 350 тисяч гривень. Згодом, щоправда, виділили додаткову дотацію, нашій громаді – майже три мільйони. Але ж видатки значно більші. І замість того, щоб ремонтувати дороги, проводити вуличне освітлення, займатися благоустроєм, ми мусимо фінансувати ці додаткові видатки. Крім того, нам передали фінансування різних пільг. Але ж пільги встановила держава, тож вона має їх фінансувати. Ми ж можемо встановлювати власні пільги. Приміром, вирішили з місцевого бюджету виділити додаткові гроші, аби здешевити харчування молодших школярів.
– А де ж брати гроші на розвиток?
– Існують ще субвенції з державного фонду регіонального розвитку. Практично весь розвиток сконцентрований у цих субвенціях. Але їх розподіл контролює Міністерство регіонального розвитку України. Та й наша громада має великий ресурс. Адже у нас 4 200 чоловік працездатного віку. Але регулярно податок з доходів фізичних осіб сплачують 800 чоловік. А решта? Частина – за кордоном чи безробітні. Але ж частина працює в тіні. Якби вирішити це питання, то й надходжень до бюджету було більше. Сьогодні у нас гостро стоїть питання реконструкції і добудови дитячого садочка у Макові. Він розрахований на 78 місць, але його відвідує 120 дітей, ще 18 їздять у сусіднє село. Проект реконструкції ми розробили, але його вартість – 12-13 мільйонів гривень. Ми такої суми не маємо, тож будемо просити виділити з бюджету регіонального розвитку і дуже сподіваємося, що це питання вирішиться позитивно.
– Ви розповіли і про переваги об’єднання, і про проблеми, яких теж достатньо. Тож що порадите тим селам, які ще стоять перед вибором: об’єднуватися чи ні?
– Звісно, об’єднуватися. Хоча б для того, аби прикінчити радянську владу.
