АМУ проаналізувала законопроєкт "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань захисту прав дітей у зв’язку з утворенням Державної служби України у справах дітей" №7087, який прийнятий у першому читанні 14 квітня і знаходиться на розгляді Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики.

Законопроєктом №7087 пропонується розмежувати повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань захисту прав дітей.

У статті 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» в редакції Законопроєкту визначено, що Державна служба України у справах дітей, служби у справах дітей ОДА та РДА здійснюють контроль та координацію діяльності сільських, селищних, міських служб у справах дітей. Крім того, Державній службі України у справах дітей доручають здійснювати контроль за додержанням органами місцевого самоврядування вимог законодавства щодо захисту прав дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування (далі – статусні діти), встановлення опіки та піклування над дітьми, їх влаштування у сімейні форми виховання та усиновлення.

Також, службам у справах дітей РДА доручають:

По-перше, відповідно до частини четвертої статті 143 Конституції України та частини другої статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи державної влади здійснюють контроль за виконанням органами місцевого самоврядування виключно делегованих повноважень. З питань виконання власних повноважень виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними виключно відповідним радам.

По-друге, відповідно до статті 143 Конституції України та загальним нормам законодавства державний контроль може здійснюватись виключно за виконанням повноважень органів місцевого самоврядування а не за їх діяльністю.

По-третє, Законопроєкт наділяє однаковими повноваженнями органи державної влади, що суперечить ідеї Законопроєкту (чіткий розподіл повноважень) та ставить під сумнів взагалі виконання повноважень (кожен орган буде вважати, що не він відповідальний за цей напрямок).

 

У статті 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» в редакції Законопроєкту визначено, що служби у справах дітей виконавчих комітетів міської, сільської, селищної ради є окремими структурними підрозділами виконавчих комітетів відповідних рад.

По-перше, це спричинить ліквідацію в частини органів місцевого самоврядування служб у справах дітей, які діють як виконавчі органи рад, що на нашу думку, є недоцільним та не покращить становище із захистом прав дітей в громаді. Така норма не відповідає практиці діяльності служб у справах дітей.

По-друге, державне регулювання структури виконавчих органів рад посягає на власні повноваження органів місцевого самоврядування, ніяк не впливає на виконання повноважень та є нелогічним. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» затвердження структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів відноситься до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад. Кожний орган місцевого самоврядування має свої географічні та історичні особливості функціонування. Також, згідно зі статтею 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами, які наділяються законами України власними та делегованими повноваженнями. Тобто, повноваженнями наділяються виконавчі органи рад, а не структурні підрозділи виконавчих органів. Який із виконавчих органів рад буде якісніше виконувати повноваження, зокрема із захисту прав дітей, повинна визначати виключно рада. А таке державне регулювання може привести до погіршення якості виконання повноважень в громаді.

 

У статті 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» в редакції Законопроєкту визначено, що штатна чисельність працівників служб у справах дітей виконкомів установлюється з розрахунку один працівник служби на одну тисячу дітей, які проживають у сільській місцевості, та на півтори тисячі дітей, які проживають у місті, але не менше ніж один працівник на територіальну громаду, якщо в громаді проживає менше однієї тисячі дітей.

По-перше, зазначена норма розширює чинну норму щодо штатної чисельності працівників служб у справах дітей. За розрахунками АМУ додаткові видатки для бюджетів громад для виконання цієї норми збільшаться на 100 млн грн в рік (приблизно додаткових 875 штатних посад). Відповідно до частини третьої статті 142 Конституції України витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою. В той же час у Законопроєкті не визначено джерела покриття зазначених видатків. Тобто, Законопроєкт покладає додаткові видатки на місцеві бюджети без надання відповідних фінансових компенсаторів. Крім того АМУ не вважає за доцільне під час війни та повоєнний стан законодавчо зобов’язувати органи місцевого самоврядування збільшувати власні штати, враховуючи суттєве зменшення дохідної частини бюджетів.

По-друге, державне регулювання штатної чисельності посадових осіб місцевого самоврядування суперечить законодавству та посягає на власні повноваження органів місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» затвердження загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів відноситься до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад.

 

Стаття 56 Цивільного кодексу України, статті 11 та 12 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» та стаття 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в редакції Законопроєкту визначає, що органами опіки та піклування є районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, сільських, селищних рад. На сьогодні ж органами опіки та піклування є виконавчі органи рад (а не виконкоми), в тому числі районних у містах рад.

На думку АМУ, таке обмеження діяльності органів місцевого самоврядування лише погіршить становище не тільки статусних дітей, але й недієздатних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчий комітет ради – це виконавчий орган ради, основною формою роботи якого є засідання. Повноваження виконкому визначені статтею 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Така норма законопроєкту не дозволяє ОМС самостійно визначати спосіб найкращого захисту окремих категорій громадян.

 

Статті 1, 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» доповнюються нормами, які не властиві цьому Закону, зокрема визначення «повноваження органу опіки та піклування». Такі норми є занадто вузькогалузеві для закону про загальні засади місцевого самоврядування.

 

Законопроєкт доповнює статтю 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» власними повноваженнями органів місцевого самоврядування «організацією надання соціальних послуг у сфері запобігання і подолання бездоглядності та безпритульності дітей, вчинення дітьми правопорушень, забезпечення законних прав та інтересів дітей» і делегованими – «вирішення відповідно до законодавства питань надання соціальних послуг дітям, які перебувають у складних життєвих обставинах, статусним дітям, та сім’ям в яких вони виховуються, особам з числа дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування».

По-перше, діти, які перебувають у складних життєвих обставинах, включають в себе безпритульних дітей. Тому, запропонований розподіл власних та делегованих повноважень у запропонованій редакції неможливий до реалізації на практиці і, як наслідок, недоцільний.

По-друге, відповідно до Бюджетного кодексу України, законів України «Про соціальні послуги» та «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю» надання соціальних послуг органами місцевого самоврядування різним категоріям громадян в цілому нічим не відрізняється організаційно та фінансово. Якщо законодавець хоче розділити питання соціального забезпечення на власні та делеговані повноваження – необхідно вносити зміни до Бюджетного кодексу України та спеціальних законів.

По-третє, на сьогодні відповідно до частини четвертої статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» забезпечення надання соціальних послуг відноситься до власних повноважень органів місцевого самоврядування.

 

Законопроєкт доповнює Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» новою статтею 34-1 «Провадження діяльності органу опіки та піклування (пов'язаної із захистом прав дитини)». По-перше, назва статті не відображає його змісту та суперечить логіці побудови Закону. Назва інших статей чітко визначає до якої сфери чи галузі відносяться повноваження.